Про виклики, які довелося долати родинному театру та про творчість у часи великої війни, розповіли його засновники Володимир та Тетяна Нянькіни.

Глядачів стало менше, акценти змістилися

Першу виставу після початку повномасштабного вторгнення росії своїм глядачам театр «Нянькіни» показав 6 травня 2022 року. Тобто невдовзі після деокупації області. До цього творчий колектив працював в онлайн-форматі.

«Я зараз аналізую: значно більше якогось запалу і сили внутрішньої було тоді, коли війна почалася і тобі здавалося, що це ненадовго. І зараз ми цей супротив - творчий, культурний, будемо проявляти. А потім, коли стало зрозуміло, що це довго: хтось поїхав, хтось перестав взагалі ходити до театру - і якось так воно все стало важче», - розповіла Тетяна.

Зокрема, на дорослих виставах стало менше глядачів. Особливо це відчули під час перезапуску фестивалю — колишнього «Чехофесту», тепер «Арт-хвиля», одним з організаторів якого є Володимир та Тетяна.

«Ми побачили, що людей, які ходять в театр, які ходять на приїжджі театри, які більш платоспроможні, стало менше. Тобто це такі складні поєднання інтелекту, фінансових спроможностей. Оцих людей стало менше значно.

Тож зосередилися більше на дитячих виставах - бачили в цьому більш таку соціальну функцію. Ми розуміємо, що це потрібно в першу чергу нам самим, нашим акторам - продовжувати цим займатися», - розповів Володимир.

Нові вистави, які робили, ще більше акцентувалися на українцтві. Так, краєзнавчу виставу «Хто сховався в кукурудзі» створили, аналізуючи казки та легенди Сумської області.

За ці три роки грали дитячі та дорослі вистави, робили вистави-перфоменси. Серед іншого у репертуарі - «Червоне і чорне», «Чому я це роблю». Першою дорослою виставою, яка вийшла під час війни, була романтична комедія «Бджолина троянда». Її вирішили зробити в противагу реаліям легкою — про кохання, про родину, а «не про щось страшне», як каже Тетяна.

Театр у Конгрес-центрі

Великою перевагою на той час було те, що театр розміщувався в підвалі Конгрес-центру.

«Приміщення це було до повномасштабного вторгнення взагалі нікому не цікаве, коли ми його орендували. Колони, підвал - кому воно треба? Конгрес-центр із задоволенням, його здав в оренду - цей порожній підвал. А потім майже одразу з'явився ажіотаж.

І вже у квітні, до того, як розбомбили Конгрес-центр, ми самі не могли втиснутися туди, щоб свої заходи проводити, щоб театральна студія функціонувала. Там постійно щось відбувалося», - розповів Володимир Нянькін.

У той трагічний день – 13 квітня російським ударом по Конгрес-центру було зруйновано серед іншого і приміщення родинного театру Нянькіних та дитячої театральної студії «Реп’ях».

Театр втратив багато реквізиту, декорації, костюми, технічне оснащення. Якісь речі вдалося врятувати.

У Конгрес-центрі після російського удару. Скрін з відео Володимира Нянькіна

«Щось діставалося прямо з-під каміння, запах пороху і досі з нами. Ну, але це таке, у порівнянні з людськими життями. Це взагалі не можна навіть порівнювати. Але, звичайно, це відчуття, коли ти стоїш посеред свого другого дому… Я це ще не пропрацювала, я це ще не пережила.

У мене просто воно як картинка, але не про мене. Я знайшла для себе таку формулу говорити про це, як про щось відсторонене. І плюс, звичайно, оця грандіозна підтримка людей, не тільки емоційна. Це й гроші, які люди нам давали, не знаючи, чи ми залишимося в місті, чи ми поїдемо.

Якщо я раніше думала, що я не знаю, чи наша творчість потрібна, все - всі питання зникли. Ну, звичайно, потрібна.

Але ж розуміла, що все одно, зараз глибина цього провалля внутрішнього, вона більша, ніж зазвичай», - поділилася наболілим Тетяна.

Прихисток

Попри все, припиняти роботу театру не було навіть думок. Вже наступного дня подружжя Нянькіних прийняли рішення шукати новий простір для творчої діяльності. Тим паче діти театральної студії дуже мотивували діяти, розповіла Тетяна: 

«Діти - наші актори, були дуже зібрані, ніхто не нив, ніхто не бідкався, ніхто не казав, що «ой, як же з нами там таке сталося страшне». Навпаки: «Що ми будемо робити? Куди приїжджати, щоб збирати? Куди приїжджати, щоб складати? Куди приїжджати, щоб нести? А просто сотні повідомлень: чи ми можемо допомогти, чи треба там щось розгрібати, вигрібати». Всі підтримували й казали: як тільки можливо, давайте відновимо заняття».

Тоді ж засновник музею «Причал Одисея» й артдворика  Сергій Гуцан тимчасово прихистив творчий колектив у підвалі, де розміщувався його музей «SOVOK-крінж».

Завдяки такому рішенню менше ніж за тиждень студійці відновили репетиції.

Це була неабияка підтримка, ділиться Тетяна Нянькіна: «Я знаю, там кожен експонат - це ж важливо, він має свою історію. І він це все просто посунув, виніс, і ми туди з дітьми зайшли. І я відновлювалася в цій атмосфері - там люди, які займаються мистецтвом поруч, і діти…

Ми ніч музеїв там провели, я не знаю, звідки навіть сили з'явилися. Діти сказали: «а як це не буде цього року «Ночі музеїв», ну, навіть якщо вона буде малесенька».

Відродження в новому просторі

Невдовзі було знайдено нове приміщення для театру та студії на вулиці Новоміської Сотні, колишня Рибалка.

Завдяки підтримці сотень небайдужих з України та з-за кордону вдалося зібрати близько 10 тисяч доларів на відновлення театру. Нове приміщення, хоча й потребувало значного ремонту, повністю відповідало потребам — важливо, що воно розташоване в підвалі.

За короткий час тут провели повну реконструкцію: зробили нову стяжку, встановили вентиляцію, облаштували акустику, змонтували звук, поклали покриття, підготували простір під сцену з окремим входом.

Організацією ремонту в новому приміщенні займався Михайло Шевченко. Його донька прийшла до студії у шестирічному віці, а зараз Мішель готується до вступу на акторське мистецтво, розповіла Тетяна:

«Тільки він міг зрозуміти, як це важливо. Чому треба, от, прямо-прямо зараз. Тому він зробив просто все можливе і неможливе. Я така йому вдячна».

Завдяки оперативній роботі будівельників та зібраним коштам, театр швидко повернувся до вистав: вже 25 травня, наступного дня після переїзду до нового простору, відбулася перша вистава молодшої групи студії.

Всі заплановані в травні п’ять вистав «Реп'яха» були зіграні. Це був такий підсумок - закриття театрального дитячого сезону.

 «Сімейка А» вже в новому просторі

Тобто в цей стислий період з 13 квітня до 25 травня довелося репетиції проводити, костюми, реквізити, декорації готувати, те, що вдалося врятувати після вибуху, вичищати, ремонтувати, адже це діставалося з-під завалів Конгрес-центру.

«Коли говориш театр, ніби про творчість треба говорити… За оцей період треба було якнайшвидше підготувати, поремонтувати, тобто це все було паралельно. Ми з акторами говоримо, що травень – це був найбрудніший місяць, - згадує Тетяна. - Я була брудна постійно, бо ти просто постійно в цьому піску, який хрустить на зубах. От приходиш після прибирання, все блищить, трохи ми туди-сюди походили, все - білі сліди, тому що оцей пил, оце скло, воно тільки з часом, я думаю, піде».

Без дотацій та грантів

До вторгнення рф театр підтримували державні гранти та програми. Це давало можливість шити костюми, робити декорації. З початком війни державне фінансування на це припинилося. Нянькіни залишилися сам на сам з цими моментами: з чого робити, з чого шити, за що орендувати приміщення тощо.

«Приватний театр — це достатньо складний організм. Ми ж не маємо дотації, ми не сидимо на зарплатах, ми що заробили, те вклали.

Це такий круговорот. І, звичайно, що нам стало значно складніше. Я просто став більше працювати в інших сферах, щоб зароблене можна було витрачати в театр, - розповідає Володимир, - З театром треба тримати ніс по вітру і дивитися, що в якийсь момент може мати сенс, коли, на що більше прийдуть діти або дорослі.

Тому в нас менше можливостей бути репертуарним театром, ніж у державних театрах, де багато разів на тиждень вистави. У нас вистави місяць може не бути, а потім кілька тижнів багато вистав».

Доросла прем’єра на новому місці

Для дорослих глядачів минулого тижня було представлено прем’єру «Кошенята Шредінгера» - це перша доросла вистава на новому місці.

Написав п’єсу Віталій Радіонов -  він актор театру «Нянькіни» від дня заснування. Створена вона саме під колектив родинного театру, спочатку п’єса готувалася  під простір Конгрес-центру.

«Це така важлива для нас вистава, тому що, коли тільки почалася війна, ми на якийсь час завмерли, але достатньо швидко почали приходити в себе і працювати, працювати. А потім вже довго був період, коли не те, що втомилися, а просто задумалися, чи це потрібно взагалі. Чи кому це взагалі потрібно. І тоді вирішили хоча б маленькими кроками працювати над цією п'єсою».

«Кошенята Шредінгера» - не перший твір Віталія Радіонова в репертуарі театру. Він також автор п'єси «Паранойя», яку дуже багато хто любить.

Віталій Радіонов

В новій постановці Віталій вперше для себе виступив в ролі режисера. Також він грає в ній.

«Сама п’єса була написана ще у 2019 році, але вона дещо перекликається із сучасністю, з нашими теперішніми часами. Вистава, я так і задумав, що вона буде про вибір.

Про вибір, який нерідко ми робимо за когось, можемо робити, але наскільки він може бути правильний і наскільки він правомірний. Про те, що ми іноді думаємо, що ми робимо правильний вибір, а по факту виходить, що це було зовсім не так. І наскільки це морально, етично....

Також вистава про те, що треба дотримуватися нашого коріння, прислухатися до колискових, до казок, до того, що було закладено в них нашими предками.

Війна, звичайно, повпливала вона на всіх нас, і тому деякі моменти - начебто все по тексту, але вони вийшли зовсім не про те, про що вони написані. Вони можуть прочитатися вже зовсім по-іншому», - розповів режисер «Кошенят Шредінгера».

Театр як родина

За вісім років функціонування театр для подружжя Нянькіних став не просто творчим простором.

Аби представити глядачу виставу, репетиції цієї вистави можуть бути й пів року.

«Тому це така більш історія, наскільки я це люблю. Ось, актори наші не перестають це любити, але хтось виїхав, і це нормально. Хтось з наших студійців вступив кудись за фахом на акторський, - розповідає Тетяна. - Це дуже класно, але зараз, як ніколи, дуже важко відпускати людей. Тому що зараз ти прикипаєш до людини, тому що ти з нею проходиш не тільки творчі моменти, а болісні дуже моменти, страшні моменти, трагічні моменти. Ми звикли з великою любов'ю легко відпускати людей. Але зараз це така також рана, тому що ти розумієш, що не завжди людина йде, тому що класно складаються обставини, а тому що вона, наприклад, вимушена рятувати дітей і виїжджати з міста.

Оце дуже важко. Для мене особисто, як для художньої керівниці театру, і для людини, перш за все».

Театральна студія «Реп'ях»

Театральна студія для дітей – це можливість розвивати творчі задатки, акторську майстерність.  

Сини Нянькіних також займаються в студії «Реп'ях», менший - ровесник родинного театру, він присутній майже на всіх репетиціях.

Для деяких студійців заняття у Нянькіних дало поштовх у виборі професії актора - хтось вже навчається за фахом, хтось цьогоріч вступає.

Тетяна розповідає: «Дехто жартує - зіпсували людям життя, мали б собі якусь нормальну професію, а тепер ось… Затягло. Бо дійсно, якщо ти це любиш, це перестає бути просто твоєю мрією, ти починаєш потрошку бути в цьому театрі, дихати цим повітрям, то потім, ну, дуже важко сказати: ну, все, це я відставляю, буду тепер юристом».

Загалом, родинний театр можна вважати професійним, адже переважна більшість акторів має відповідну освіту. Але Тетяна вважає особливим свій творчий колектив: 

«Мені здається, ну, не здається - я на сто відсотків у цьому впевнена, от чого в нас точно немає, це якоїсь там конкуренції, чи там «а чи зіграю я краще, ніж вона». Інакше наш би театр просто не зміг існувати. Тобто наш театр, він про відносини, про людяність, про душевність, просто людина, яка приходить зіркою, вона в нас не залишиться, вона сама потихеньку піде від нас».

Поціновувачі родинного театру відчувають цю атмосферу, яка помножена на професійність. Театр «Нянькіни» вже давно завоював аудиторію режисурою та постановками, стилем та неординарним баченням кожної п'єси. Цінності, які творчий колектив доносить суспільству - актуальні, зрозумілі та близькі глядачам.

Постановки театру показували й мешканцям Сумщини – творчій колектив їздив містами й селами області, але зараз безпекова ситуація унеможливлює такі поїздки.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Не забудьте підписатись на наш телеграм-канал. Там ще більше оперативної інформації!