- Як тебе звати, синьоока красуне?


Він дивиться в очі, які синіші від льону, і бачить там небо: тепле і ясне, мов поцілунок дитинчати. І від цього відчуває в собі щось таємничо - піднесене, раніше незнане.



Вона відступає від берізки, нахиляється до лугових квітів, вдихаючи їх духмяний запах…




І   тихесенько шепоче:
- Олеся...



Та він її чує,  від того і серце: тук - тук - тук.
- А мене Сашко. Звідки ж ти тут узялася серед наших лугів?
- Із Білорусі. З-під Чорнобиля...
- Із-під Чорнобиля? То ти переселенка?
- Ні, ми там живемо.



Оченята враз посіріли, потьмяніли, стали, ніби вранішній морок.
- Чому така сумна?
 - Мій братик  помер... від лейкозу.


Відвернулася. На оченятах - світлі, наче джерельна вода, сльози. Сашко мотнувся лугом і повернувся з букетом ромашок.



- Ось, бери. На пам'ять.



Олеся:
- Дякую. А тут... похований мій прадідусь.



Сашко кинув погляд на  прибраний горбик: пам'ятничок і невеликий хрест. Скільки в дитинстві бігав цим лугом  і не задумувався, звідки тут могила.
- Тут його останній бій, - Олеся відступила від берізки. - Сьогодні в нього день народження.  І щороку ми приїжджаємо сюди...



…А через рік Олеся й Сашко вже разом прийшли сюди. Поклали квіти.
- Це від нас, прадідуню, й від братика.



...Зненацька рознісся гуркіт. Обоє глянули в безодню неба. Весняний грім нагадав про війну й чорний реактор.