Автор, Віктор  Гагін, відомий не тільки на Буринщині, а й далеко за її межами, своєю активною краєзнавчою діяльністю.

У 10 нарисах, які надруковані в книзі, висвітлюється  історія рідного краю від давніх давин і до сьогодення.

БУРИНЩИНА: ВІД «LOSA DESERTA» ДО РАЙОНУ

 

Я вперше подав географічний опис Буринщини в книзі «Духовний світ Буринщини від  давнини до сьогодення» (ПП Буринська районна друкарня, м. Буринь, 2010).  

На основі    додатково досліджених ряду  архівних джерел, матеріалів колег-краєзнавців, топографічних карт, описів  Слобожанщини, усебічних статистичних відомостей про географію, історію, культуру, господарство, земельних ресурсів нижче додатково подається короткий  нарис історико-географічних досліджень території Буринщини.

Буринщина - це частина Слобідської України, яка утворилася у так званому Дикому степу у трикутнику між непевними кордонами Росії, Речі Посполитої й Кримського ханства ХVІІ – ХVІІІ сторіч, край цукроваріння , хліборобських угідь і «слобод».

Ці землі, що входили раніше до складу Київської Русі, внаслідок  монголо-татарської навали 13 ст. були спустошені, перетворились у «дике поле». На карті французького інженера Г.Л. де Боплана (1650р.)1) терміном «Losa deserta» (дике поле) 2 позначені землі на лівобережжі між річками Сіверський Донець і Самара, а на захід – від Азовського моря до Дніпра.

 На цій території нині розташована і частина Сумської області по притоках Дніпра, Сейму, Псла, Ворсклі.  Землі на південь від Путивля, на схід від м. Конотопа, куди входила і територія Буринщини, під час монголо  татарської навали були повністю спустошені і до 17 ст. не заселялись.

Як пише український історик Д. І. Багалій (1918р): «Тодішнє Дике поле, котре потім заселили своїми Слободами українські переселенці, раніше у домонгольську добу, ХІ-ХІІ ст. було заселено прадідами слобожан - древніми русичами Чернігово Переяслівської землі, хоч було дідизною3)українців ХVІІ ст., але далекою Україною».

Про те, що в сиву давнину жили люди на території Буринщини і займались матеріальним виробництвом  свідчать археологічні    пам’ятки. «…Це не один десяток пагорбів на рівному ландшафті полів, зокрема - старовинні могили поблизу с. Суховерхівка - могила «Очеретна», на березі р. Куриця біля с. Миколаївка - могила «Розкопна», біля с. Черепівка - могила «Рублена», колишнього Шинкаренкового хутора - могила - «Рокитянка», с. Нова– Олександрівки– могила «Фабрична», дві – біля с. Єрчиха.

Також є курганний могильник( 8 пагорбів) біля с. Сніжки, городище Кубракове та гора Кругла(с. Нижня Сагарівка). Вони є свідками того, що кочові племена, родичі яких поховані в даних курганах, починали «людську» історію на території нашого краю»( М. Кононенко, «Збережемо стародавні могили», газ. «Рідний край», 22 листопада 2006 р.).

 На території села Лухтівка є місця, де були стародавні укріплення. Одне з них до цього часу носить назву «Чашське городище, що походить від назви річки Чаша, яка протікає внизу.

 Біля Чашського городища на південній стороні розташовано 7 природних горбів або курганів, які, імовірно, є мовчазними свідками місць поховання воїнів, що загинули на полі бою. Є інше укріплення, що розташоване біля Червоної слободи. Яке носить назву»Оселецьке», походить від назви річки Оселець. Третє городище - «Ігорівське», розташоване в селі Ігорівка, яке зберегло свій вигляд краще Чашського і Оселецького. Крім залишків укріплень, звертає на себе увагу «Велика могила», яка розташована на південний схід від Красної Слободи.

Ще одне спорудження давніх часів »Верзань», що тягнеться верст на п’ять в довжину до болота. Ці пам’ятки є свідками, що місцевість Красної Слободи заселена людьми не одну сотню літ. «За документами першої половини 16 ст. на території села Миколаївка відоме городище під назвою»Юрієве городище на усть Куриці». У 30-х роках 17 ст. була спроба заселити пусте городище роменським урядником К. Сіножицьким, але спроба виявилась невдалою.

Укріплення городища у першій половині 17 ст. були використані для видобутку селітри ватагою з Речі Посполитої і тут розташувався селітроварний стан (Коротя О.В., Осадчий Є.М., Буринський краєзнавчий вісник, випуск 1, 2010р.)»  Називаючи це городище «Юрієве городище на усть Куриці», зберегли ім’я турівського князя Юрія Ярославовича , котрий володів Заритим 1159 року. Однак, на роковідомій мапі французького картографа Г. Боплана місто уже назване за ім’ям річки Куриця (Електронний ресурс,. svoboda-news.com›arxiv/pdf/2006/svoboda-2006-)».

У 10-му столітті територія Сумщини входила до складу Київської Русі, зокрема, до Липовицького князівства. У середині 16 ст. ці землі були захоплені Великим князівством Литовським. З досліджень конотопського історика краєзнавця І.А. Лисого стосовно локалізації Липовицького князівства (1284 р.) знаходимо: «Територія удільного Липовицького князівства може співпадати з бортними угіддями липовицькими і простягатись за його межі до давньоруського городища в с. Самбір (Конотопщина) і далі до сучасного міста Буринь».

 Це може бути свідченням існування на території нинішнього міста Буринь поселення 12-13 ст. На жаль про ці історичні факти на території Буринщини майже нічого не було відомо. Історія буринських земель 13 – 16 століть зовсім не досліджена. Останнім часом на території сіл Нечаївка, Гвинтове, Червона Слобода, Клепали, Піски і інших знайдено важливі археологічні знахідки, які потребують вивчення вченими, археологами. Взагалі період після Батийської навали дослідниками вивчений мало.

Тривалий час в науці панувала теорія про майже повне знищення українських земель після навали 1240 – 1241 років.     Серед вчених  ця думка суперечна і потребує глибокого вивчення. Нерідко через наші землі ходили в походи руські князі зі своїми дружинами, йшли орди кочовників проти Русі.

Вчені вважають, що на території села Ігорівка в ХІІ-ХІІІ ст. було давнє руське село Новгород-Сіверського князя Ігоря. Відлуння давніх переказів та історичних фактів свідчать про те, що Ігорівка була важливою історичною базою сіверських князів. «Ігоріве сельге» (сільце) згадується в Іпатіївському літописі, куди дані про Ігорівку потрапили з Чернігівсько – Сіверських літописних джерел. В літописах під 1146 р. є описи дворів князів новгод-сіверського Святослава Ольговича в Путивлі і Ігоря Святославовича в с. Ігорівка поблизу Путивля.

Це дає можливість мати чітке уявлення про володіння феодалів. Їх двори були величезними господарствами з просторими клунями і токами, амбарами, погребами. Багаточисленні і різноманітні сільськогосподарські знаряддя, вироби ремісників і інші багатства. Із літопису відомо, що на гумні ( ділянка землі призначена для зберігання і молотьби хлібів) в с. Ігорівці стояло 900 стогів помолоченого хліба, в погребах в Путивлі  - 500 берковців(берковець 10 пудів) меду, 80 корчаг(глиняний горщик з широкою горловиною для зберігання виноградного вина, ємність рівнялась в 12 столітті двом відрам від 10 до 12 літрів) вина.

Кінський табун Святослава і Ігоря складався із 4000 голів. Відомо також, що путивльський двір обслуговувало не менш як 700 чоловік челяді (Руський літопис за Іпатіївським списком, 695, с. 333. 344; 970, с. 356). Біля с. Глушець (нині Піски) виявлено поселення часів Київської Русі ІХ-ХІІ ст. н.е.

Буринщина в  територіальному значенні цього слова - це була окраїна русько-української землі, що має проміжне становище між лісостепом і степом, осілою і кочовою людністю, на перехрестях старовинних трактів, відкритих як для торгівлі, дипломатії, так і для страхітливих, спустошливих розбоїв. Це зробило цей край зоною взаємовпливів різних цивілізацій і культур.