ФІЛОСОФІЯ ЛАНДСКНЕХТСТВА
( або : Легіонерська хвороба», або : Фантазія на тему ( вар. : у стилі) «вербункош»).
Кожному з мертвих належиться плач на його могилі.
Я вас оплакую , хлопці, - тих, що вціліли.
( Оксана Забужко).
Пробігають перед очима кадри інформаційних програм, газетні шпальти , і спливають у памяті рядки середньовічного арабського поета : «Кривавими очима ран заплакала війна». І вже не деінде – мало не перед власним порогом. Уже з нашої території рушають у смертоносну путь чужі кораблі, що розташувались собі «на нашій не своїй землі» не як гості – орендатори , – як окупанти. Уже на нашому міському «острові свободи» - коло Кобзаря, гуртується купка «тих, в кого совість жива» , щоб висловити свій протест проти імперської експансії та співчуття братському грузинському народу. Уже дехто з гарячих голів мріє , як в кращі часи кинути шмайсер за плечі та йти воювати «за нашу і вашу свободу» з піснею українських повстанців «Гей піду я в сині гори». А ось уже й остання інформація : піднаїхали до нашого міста ті, хто не від того, щоб руки погріти на цьому благородному пориві . Все. Крапка. Фініш. «Граки» ( вербовщики) прилетіли». Злетілися тихо, як вороння на трупи (хай майбутні) - не так, як у кращі часи австо - угорські, коли вербовку до цісарського війська обставляли як народне гуляння – з бочками вина, циганськими чардашами у стилі «вербункош» ( від німецького «вербунг»). І невже ж знайдуться гарячі голови , що знову, по – ландскнехтськи посунуть за чиїсь інтереси класти десь власні кості? ¨Бувало в історії, коли таки ж клали їх українці на чужих землях.
І на початку Х1Х го століття, коли бессарабськими степами чи вітрильниками з Одеси добиралися до далекої Греції, щоб допомогти відважному народу звільнитися від турецького іга.
І через три десятиліття по тому, коли разом з ополченцями Гарібальді під девізом «Рим або смерть» воювали , як дядько Максим з короленківського «Сліпого музиканта», за свободу та обєднання Італії.
І в турецько – болгарську війну разом з «братушками» гинули разом під Шипкою та Плевною не лише ті, хто воював у царській армії, але й скромні шляхетні волонтери, навіть не всі імена яких зберегла для нас історія.
І в кривавому ХХ – му на іспанській землі серед легендарних інтербригад звитяжної слави зажив батальйон імені Тараса Шевченка, що складався в основному з уроженців Західної України.
І в другу світову, у партизанських загонах французів, італійців, югославів стільки наших земляків віддавали життя, звільняючи народи світу від фашизму !
Колись історики, можливо, ще повернуть у нашу пам'ять всі ці імена. Одне їх обєднує : йшли вони віддавати своє життя не за плату – за великі ідеали свободи. І колись, можливо, пошанує їх Україна памятними знаками чи обелісками, бо на чужих землях вони воздвигнуті уже нашим співвітчизникам. Але чи буде пишатись Україна «подвигами» «славних прадідів великих правнуків паганих» у рядах УНА –УНСО на теренах Придністровя, Абхазії, Чечні, куди вони рвалися, “щоб нелегально пронести ковток свободи, чотири кулемети і Коран ( наче у чеченців того добра бракувало!) і де їх , кажуть, чеченські польові командири так і не допустили до бойових дій? І чи збережеться у народній памяті наряду з стрілецькими, повстанськими піснями їх гімн, що є запозиченою, до речі, італійською гарібльдійською піснею «Белла чао» , тільки з власною підтекстовкою, в якій, фактично - квінтесенція отої «філософї ландскнехства», що спочатку не одного парубка привабила своєю фальшивою романтикою типу «Краще згинути вовком, ніж жити псом» і т. д. Колись саме нею забиті були шпальти “Замкової гори”, де друкувалися замість передовиці вірші головного тоді ідеолога цієї “славної” організації – Дмитра Корчинського, нею проникнуті були його “проповіді” в багатьох столичних залах, і зараз вона осіла на сторінках його збірки “Філософія смути”: “Війна іде, просто є такий глибокий тил, де ніхто не знає, що існує фронт”. ..”Забуду символ віри і положення теорій, бо я воюю за порожній берег моря. Моя мета конкретна, і ця війна шляхетна”( цікаво, чим?). Або : “ Я намічаю рубежі, мандруючи поліссям, Я обираю цілі, вештаючись містом,. В ландшафті гідному мішень – людина, Передчуття війни – війни причина”. Це вже – не просто : воювати за щось. Це вже війна заради самої війни. А що ще залишалося недоуку , вигнаному з університету, по тому - слюсарю – наладчику, що прагнув хоч якоїсь паршивенької слави? То ж “Еней зібрав своїх троянців” ( читай - ландскнехтів) , і...”пятами з Трої ( Києва) накивав”...Куди і за чим? А ось за чим: “Чужі цінності нам потрібні лише як трофеї. Ікони ми намалюємо самі”. Намалювали. На шпальті “Українських обріїв” – “Унсівська богородиця” з емблемою на покрові. Знову шевченкове спливає в памяті : “І перед образом твоїм неутомленниє поклони за кражу, за війну, за кров...Щоб братню кров пролити просять! А потім в дар тобі приносять з пожару вкрадений покров”...Так за що і з ким воюємо, братове? “За порожній берег моря”, очищений від когось і для когось? Йдучи убивати по найму – кого поцілиш завтра ? Свого ж земляка, що точно так же найнявся ландскнехтом на іншу сторону? І що – знову – свої проти своїх? Як було вже при Полтаві? В революцію і громадянську? Чи в другу світову? А потім дивуємось : чиї провини покутують так тяжко наші діти і внуки? Чому очищає нас від братньої крові Господь водою і вогнем, коли пів України сьогодні захлинається в повені, а друга половина – задихається в диму лісових пожеж?... І в “Самогубчому дереві” Оксана Забужко ще раз підведе тому підсумок : “ Свій “ чи “чужий” він – викури з мізків ці глупства : Кожне убивство – це крок до власного гробу, Кожне убивство, власне, і є самогубство”... То ж чи варто поповнювати собою і без того не вельми щільні лави “солдат удачі” ? Життя чи ж не дорожче за ту ландскнехтську платню? І Батьківщина – якою б вона не була – за оте легіонерське : Ubi bene – ubi patria?

АЛЬТЕРНАТИВА БАРИКАДАМ
Є інший шлях. Не всі речі можна сьогодні довести гвинтівкою й посвистом кулі. Та цю дорогу нам, схоже, на відміну від інших народів ще опановувати довго. Вертає знову память у той день спекотний коло Кобзаря. Уже гриміли постріли чужої армії на тій землі, що постала за свободу. Уже з нашої території , хоч і з чужинських кораблів, летіла на неї розпечена смерть. Уже дивився бронзовий поет із постамента на нас – тих, хто згуртувався наколо нього, щоб помолитися за всіх, кого забрала й забере ще смерть там, на далекому рубежі...І було нас, таких, добре як зо два десятки – з святими отцями і владикою включно. Воїстину по – стусівськи : “Бо скільки ж нас ? Малесенька щопта - лише для молитов та сподівання”...а поруч, на “сотні” - до сотні червонопиких молодиків під червоними тентами з логотипом ”Чернігівського”. Діалог : .” Ето кто там такіє? - Да расслабся . То мєстниє придуркі, больниє на голову . Нє фіг ім дєлать, как стоять там с бумажкамі...Ну, давай. Поєхалі!” І “ єдут” - зранку й до смерку , під сердючківський вереск, в своє тупе скотяче блаженство. А інші ? Та чи ж є для нашої “мовчазної більшості” щось вище за картопляне бадилиння на дачній ділянці ? Так що сьогодні лише в телевізорі бачиш, як сотнями й тисячами виходять на свої майдани мешканці інших країн, і не лише тоді, коли йдеться за власну шкуру – коли треба то і свій уряд до порядку прикликати, і протест висловити проти чужого” беспредела”. Навіть якщо твориться він на іншому континенті. Тому що тамті народи вже давно збагнули : крайні хати завжди загоряються першими. То ж “моя хата скраю” - повна гарантія того, що її то якраз і не врятують пожежники, як займеться. У нас же на триста тисяч народу міського – що, лише ота “малесенька щопта” “больних на голову” усвідомила небезпеку, яка вже під самий поріг підкотила? І скільки ще будемо цьому ми вчитися – не зброєю протистояти ворогові, тим більше не одинокими шмайсерами найманців, що невідомо за що рвуться гинути у чужих окопах – протистояти Духом?. А вчитися доведеться. Там, де “за горами гори, хмарами повиті”, ще нічого не скінчилося. Все тільки починається. Не лише для них – для нас. Так що - “учітеся, брати мої”. Учітеся думати, усвідомлювати свою спільноту духовну у протистоянні злу. Інакше - вкотре наступимо на ті ж самі граблі, які стільки століть синцями на лобі досить відчутно нагадували нам про вічну нашу неспільноту “чорних рад”, кайдашівське “а хай спершу хто другий”. І тоді скоро не буде вже на кого нарікати, коли крайню хату нашу ніхто не побіжить гасити. І тільки відчуємо вкотре, як “знов повертається той самий вітер, той самий вітер завершує коло”... Яке по рахунку?