Табачник доречний
Багато хто вважає що регіонали призначили Табсчника міністром освіти як громовідвід для ударів оппозиції. Мовляв, спокійніше буде Януковичу і Азарову. Якщо верхівка нової влади таким чином дійсно сподівалась полегшити собі життя, то вона дуже помилилась. Табачник є креатурою Януковича, більше того, символом нової влади, і широке невдоволення одіозним українофобом буде бити і по її вехівці. Чим більше Янукович буде противитися усуненню Табачника, тим гірше для Банкової.
Багато хто вважає що регіонали призначили Табсчника міністром освіти як громовідвід для ударів оппозиції. Мовляв, спокійніше буде Януковичу і Азарову.
Якщо верхівка нової влади таким чином дійсно сподівалась полегшити собі життя, то вона дуже помилилась. Табачник є креатурою Януковича, більше того, символом нової влади, і широке невдоволення одіозним українофобом буде бити і по її вехівці. Чим більше Янукович буде противитися усуненню Табачника, тим гірше для Банкової. Проти Табачника об'єднаються всі гілки оппозиції.
А щодо тих шарів єлекторату, яким мова, культура, національна історія до лампочки, для яких головне пенсії і заробітки, то і вони невдовзі побачать всю облуду передвиборних обіцянок регіоналів і почнуть стукати по асфальту касками і каструлями.
- 1
- 2
Форум
Статистика
Всего тем на форумах 170249
Все сообщения 272373
Всего зарегистрированных пользователей 64987
Последний зарегистрированный пользователь helpcenter.sumy
Pinkerton
Сумы — в лидерах по дороговизне
26.03.2010
Наш город имеет самый высокий уровень цен на продовольственные товары на Сумщине.
По информации Государственной инспекции по контролю за ценами, по состоянию на 10 марта этого года Сумщина заняла 13-е место среди других областей Украины по уровню цен на основные продукты питания. На прошлой неделе губернатор Николай Лаврик провел совещание, посвященное ценовой ситуации на региональном потребительском рынке области. По словам г-на Лаврика, на молочные продукты, масло, яйца и овощи цены существенно выросли в то время как реальных экономических оснований для этого не было. Власти обещали жестче контролировать цены на эти продукты.
===================
В этом тоже виноват Табачнник или "кляти маскали"? Тем горлопанам, которые отрабатывали подачки свободовских нациков не мешало бы протестовать против совсем других людей, которые реально угрожают государству
shapoklyak
Сумы — в лидерах по дороговизне
26.03.2010
Наш город имеет самый высокий уровень цен на продовольственные товары на Сумщине.
Pinkerton написал:
А к чему это в этой теме? Это связано с тем что у него кеды зеленые?
БЮТ
Белый написал:
А причем тут Гена? Он-то как раз и не голосовал. Просто спрятался в очередной раз за Дозор и БЮТ. С него взятки гладки
Белый
БЮТ написал:
Неа, в этот раз Гена спалился по полной, теперь дал команду японской деревяшке не выкладывать вот этот документ, и на сайте в новостях его нет и вообще нет никакого решения горсовета. Будет как с мостом, опять всё на дедушку свернет, типа не я строил, а Епифанов, типа не я это, а Яровая командовала, а ей Епифанов сказал.
Цитата:
гость123
Petlyura написал:
А как же выбор украинцев в лице Януковича?
Добродії, хочете щоб поважали вас - поважайте інших.
А то у вас демократия только когда Бобиренко, все остальные - "викривлени окуляри расєйських нацюків".
Поэтому вы всегда проигрываете.
Сумы-не вся Украина.
Донецьк, як не дивно - це Україна.
Украинцы - не все нацики.
wrong
гость123 написал:
Так Суми це не вся Україна, зато Донецьк тепер вся.
Petlyura
Пане Гость 123, не добивайте своїм чорно-білим сприйняттям дійсності. На цьому форумі нібито вже давно встановлена банальна істина - українське суспільство неоднорідне.
Ви писали:
А как же выбор украинцев в лице Януковича?
Потрібно чіткіше: це вибір українців, які становили третю частину української нації. Цього для перемоги виявилось достатнім. Трохи менше у Юлі. Ну, і ще третя частина - це пофігісти, які взагалі на вибори не пішли. І вони теж українці, і це теж їхній вибір.
Ви писали:
Сумы-не вся Украина.
Донецьк, як не дивно - це Україна.
Украинцы - не все нацики.
Як на мене, то знову все перекручено. Україна - це сукупність поки що непоєднуваних ідентичностей. Тому, Суми - це не вся Україна, Донецьк - це не вся Україна, ну і т. д. І є представники крайніх поглядів: українські нацюки, російські нацюки (і чому то Ви тих російських нациків так намагаєтесь не помічати?), румунські нацюки, угорські нацюки ну, і т. д. як квінтесенція непомічання ІНШОГО. Якщо ми хочемо, щоб зреалізувався не на словах, а в реальності ідеал - ЄДНІСТЬ В РОЗМАЇТОСТІ, то розмаїтя вже є. Воно перебуває в стані більшої чи меншої агресивності по відношенню один до одного. Тепер потрібна єдність. А ось тут складніше. Бо якщо серйцозно, то єдність стає єдністю, коли вона проходить через твоє особисте "Я". Тобто, коли ти не просто говориш про неї, а коли прийняв її, коли вона стала часткою особисто твоїх переконань і дій на цій основі (наприклад, її захисту). По-іншому, крім того, що в цьому напрямку працює "середовище" (скажемо так), тут ще потрібна й ОСОБИСТА робота над собою, над конструюванням своєї нової іденттичності. Але ж, як відомо, природа людини лінива. Легше в нацюки податись, ніж себе трохи змінити. Так ось, коли ми говоримо про витоки тієї єдності, то потрібно погодитись з первинною істиною: цей світ поділений на часточки на ймення нації. І кожна з таких часточок творить своє середовище локальних лояльностей. Росія вимагає від своїх громадян лояльності по відношенню до неї, Польша своє гне, ну, а Україна також хоче бути такою ж самою і зреалізовувати своє право на лояльність від своїх громадян. А ось тут найважче. Тому, що є велика кількість громадян країни, які повинні змінити на рівні свого особистого життя одну лояльність на іншу: була совєтська, стала українська. В тому, іншому (совєтському) житті совєтське ототожнювалось з російським. Ну, а Росія й зараз існує та ще й працює у напрямку послаблення розвитку української лояльності. Звідсіля роздвоєність душі у багатьох наших російськомовних. Не прикипає душа в них остаточно до України і що ти тут поробиш. Для лікування таких від цієї хвороби пропонується в якості мантри повторювати знамените Кучмине "Україна - не Росія". І так по кілька тисяч разів на день, щоб у кожну шпаринку душі проникло. Далі, як на мене, то потрібно засвоїти, що момент єдності нами з нуля і з точки "тепер" не твориться, це те що йде з минулого і було й до нас. Ми творимо часткову українську єдність, а тому добровільно потрібно "впустити" в свою душу і "ніжно" полюбити такі моменти українського як мова та українська модель історичної пам'яті. Та тут теж суперпроблеми. Багато російськоідентифікованих єдність вибудовувати не проти лише тоді, коли вона на основі російської мови і на основі совєтсько-російської моделі історичної пам'яті. Бо для них не було ніякої української єдності в минулому, вона для них починається тільки зараз і з них особисто. Отже, панове добровільно, з розумінням справи прийміть традицію українськості, переступіть через своє закостеніле расєйське "Я" і станьте трохи ширшими. Ось після вього цього й виникає єдність в розмаїттті. На якомусь рівні Ви продовжуєте залишатись росіянами, на іншому - Ви члени єдності на ймення "українська нація". І ніякого тобі конфлікту між двома складовими власної ідентичності - російською й українською, суцільна гармонія. Момент гармонії тут, як лакмусовий папірець: нема його - ти й не збираєшся будувати українську єдність. Ось тоді всі ми реально двомовні (хочу ще раз наголосити, що проблема двомовності стосується саме російської частини нашої нації, українці знають і люблять і українську, й російську мови) і, далі, всі ми ніжно любимо спочатку свою Україну і лише після цього Росію з Америкою. Стати єдиною нацією ми зможемо лише тоді коли вибудовуватимемо її за принципом взаємодоповнювальності (тобто "і, і, і"), а не взамовиключності (тобто "або, або, або"). Фантастично, правда ж. Питання: поки що чи назавжди? Як не дивно, і та й інша відповідь залежать від рівня активності "твердолобих" з російського боку.
P.S. Я тут свідомо використав Ваші обивательські тлумачення націоналізму як нелюбові до інших людей на основі національного критерію. Хоча можна й чіткіше. Вище я вже намагався подати наукові визначення націоналізму, але від єдино правильних російськомовних ніякої тобі відповіді, як в рот води набрали, мабуть тому, що за тими визначеннями вони сами підпадають під категорію нацюків (расєйських, єстєствно).
AWASS
Petlyura написал:
Во какой монстр - единство в глазах разделенных внутри себя
Единство не снаружи к нам приходит, а других объединяет наша ЦЕЛЬНОСТЬ. Понимаешь, только цельные люди способны объединяться, все остальные способны повизгивать и предавать. Как можно объедениться с другими не объеденив себя?
И это не только твоя ошибка, это ошибка поголовно всех, независимо от политических и религиозных взглядов. Только цельный Человек поднимается над этими взглядами и видит Человека, с его достоинствами и недостатками, а люди за этими качествами суть человеческую теряют.
Петлюра, лично для тебя повторю. Проповедующие национальные взгляды находятся на первой стадии социальных объединений, потом идут экономические, интеллектуальные и духовные. Вот так НАУКА проранжировала развитость человека. Я поздравляю тебя с твоим вылазом из схрона
Petlyura
Пане AWASS. А ота цільність де береться? Вона початок чи вона РЕЗУЛЬТАТ соціальних практик? У Вас вона з самого початку вже існує. По-моєму, вона виникає лише внаслідок ПРОЖИВАННЯ людини в цьому світі, внаслідок виковування людиною в собі особистісного начала, яке постає як людська цільність. Між іншим, із політичними (національними) складовими.
Далі AWASS писав:
Как можно объедениться с другими не объеденив себя?
Так і я про те ж саме. Але проблему як на мене, потрібно розв'язувати не за принципом "або-або" (спочатку ти об'єднуєш себе, а потім уже на цій основі об'єднуєшся з іншими), а діалектично, тобто одночасно ти і виковуєш (об'єднуєш) себе і об'єднуєшся з іншими (тобто, працює принцип "і-і-і"). Ну, а первинний імпульс все одно йде ззовні, від суспільства, а не Бог знає звідки в тобі береться десь сам по собі.
Ще одне питання. В якій ото науці Ви таку ієрархію соціальних цінностей взяли: національне-економічне-інтелектуальне-духовне?
І останнє. Пане AWASS, для чого Ви, людина яку верне від політики (принаймні Ви самі себе так позиціонуєте та й по способу вирішення проблем, які обговорюються на форумі це видно) лізете на політичний форум? Ви ж себе постійно показуєте в якості людини, яка дивиться на цей світ МЕТАФІЗИЧНИМИ очима. Не вважайте мене за нахабу, але чи не здається Вам, що на філософсьткому форумі Ви б виглядали адекватніше? Тут же, на політичному форумі, зібрались одні приземлені емпірики, яких доля образила вже тим, що їм не дано споглядати ЦІЛЕ. Розумієте, вони повзають по почуттєво даній частковій і брудній політичній реальності і в цьому вбачають смисл свого житття, а Ви ЛІТАЄТЕ над цією самою реальністю.
AWASS
Petlyura написал:
Если не трудно, то не оскорбляй меня, называя паном или господином. Я рожден товарищем им живу и им умру, без равенства говорить о любой справедливости - глупо. А социальные практиками нас дебилизируют, наделяя нас ПРВЫЧКАМИ по их реализации. А свою жизнь в этом мире рассматриваю как один из классов в Великой Школе Жизни.
Цитата:
Есть такое понятие, ИНЕРЦИОННОСТЬ, очень опасная вещь для диалектики, особенно инерционность в мышлении. Это к тому, что когда со всей душой отдаешься одному делу, то на перестройку на другое нужна ПОТЕРЯ некоторого времени. И принцип и-и-и также глуп как и учиться на чужих ошибках, я на своих по несколько раз учусь учусь и не всегда вижу выход из глупости в которую вляпываюсь.
Цитата:
А ты сам подумай, что нас объединяет более крепко в этой иерархии и что быстрее всего нас разъединяет. А вы батенька догмат однако
В. Киричок
Украиноненавистник Табачник - олицетворение сути регионалов, их мыслей и чаяний. Рано или поздно он вынужден будет уйти. Желательно, чтобы это произошло раньше.
Бамбарбия Кергуду
ОНА написал:
-дык не ровняй ГУЙ с пальцем-Гевара -- аристократ-романтик, а бандерлоги-селянское быдло.Фидель,кстати,тоже парень не безродный.
Гость77
Слово гетмана Скоропадского в поддержку академика Табачника
Развернутая на деньги БЮТ и Балоги полномасштабная истерия относительно мифической «украинофобии» министра образования и науки заставила вспомнить вошедшее в анналы истории письмо в «Правду» времен Никиты Хрущева о клеймимом властями романе Бориса Пастернака «Доктор Живаго». Данное творение начиналось словами: «Роман Пастернака я не читал, но глубоко осуждаю…» Что именно осуждал корреспондент органа ЦК КПСС сейчас, без поднятия газетной подшивки, уже не скажет никто, но сама фраза навсегда обрела бессмертие.
Понятно, что как спонсоры, так и собранные ими по фашистским помойкам неонацисты, нанятые за гроши асоциальные элементы (говоря сугубо деликатно) и студенты-двоечники, пытающиеся заранее оправдать проваленные экзамены «политическими репрессиями», книг не читают по определению. Разве что, самые невменяемые из них держали в руках «Майн кампф» или какие-нибудь брошюрки о «москальской оккупации» и «подвигах УПА», Также понятно, что к книгам академика, рассчитанным на читателя вдумчивого и серьезного, которому неинтересна банальная жвачка, это относится в еще большей степени. Табачника они не читали, но глубоко, прямо «по-нахтигалевски» осуждают.
Правда, сами припадочные беснования во Львове, Тернополе и прочих опорных пунктах австро-венгерского «Пьемонта» полностью подтверждает высказанную историком мысль о глубоком ментальном, конфессиональном и других различиях между этносами собственно Украины и бывших владений «доброго цісаря» Франца-Иосифа. Хорошо, что тимошенковские и балогинские хуторянские «интеллектуалы», вроде Олега Медведева и Леси Оробец (которой додумались доверить курирование финансов антитабачниковских акций) никогда не слышали фамилии некоторых всемирно известных ученых. Иначе можно было бы представить сюрреалистическую картину (достойную кисти Сальватора Дали) вроде вынесения БЮТ и НУНС в Раде проекта резолюции с осуждением Николая Данилевского, первым сформулировавшим в монографии «Россия и Европа» положение о культурно-цивилизационных типах или современного американского политолога Сэмюэля Хаттингтона заявившего о ключевой роли в историческом процессе «цивилизационных разломов». Кстати, линия одного из них, по мнению исследователя из США, проходит примерно по линии границы Великой Украины и Галичины.
Как и упомянутые ученые, Табачник лишь констатировал реальное положение вещей, отнюдь не призывая переделывать галичан или не давать им исповедывать их идеалы, в отличие от националистических политиков, брызжущих ненавистью по отношению к Юго-Востоку и принципиально отрицающих его право на выбор языка, веры и культуры.
http://noviny.narod.ru/smi-00001447.html
nazar_ukr
Пане Гость 77, Ви проводите різницю між філософією історії й реальністю? А будь-яка філософія - це метафізика на відміну від емпіричної фізики історичного світу. Далі, Гантінгтон з Данилевським - це архаїчна філософія історії. Ну, і ще далі, Ви розумієте, що таке ідеологізована філософія історії? Це я про дешевого російського патріота Миколу Данилевського, який свою любов до Росії задумав оформити філософським чином. У даному випадку філософія історії не просто відображає емпіричну реальність на метафізичному рівні, а ще й вибудовує бажаний для російського патріота образ майбутнього. Тому, коли Ви пишете, що "Табачник лишь констатировал реальное положение вещей", то все це вигадки Вас, як російського патріота і не більше. По-перше, філософія історії - це такий умоглядний конструкт, який має досить віддалене відношення до емпіричної української реальності. По-друге, Табачник у своїх писаннях не констатує реальність, а вибудовує бажану й милу його серцю схему майбутнього, коли Україна повернеться в єдине євразійське "тіло" Росії. Якщо б це було можливо, то до Табачника можна було застосувати термін "цивілізаційний зрадник" України.
Вище про це я писав детальніше. Якщо не читали - подивіться ще раз.
«НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ» ДМІТРІЯ ТАБАЧНІКА
[...] Після прочитання кожної чергової статті Д. Табачніка в «Киевском телеграфе» (щось на зразок «Утиный суп» по-украински» (№ 391) чи «Аннигиляция национальной идеи» (№401)), завжди виникає необхідність вступити з ним в дискусію. Насамперед тому, що ці статті справді заторкують дещо основне в існуванні феномену України в історичному вимірі. Ось тільки погодитись з тими переконаннями, крізь призму яких дається оцінка певним історичним ситуаціям, подіям чи персонажам найчастіше не можу, а отже наважуюсь врешті висловити власне ставлення до проблематики, яка так хвилює нас обох.
Насамперед, відразу впадає у вічі, що Д. Табачнік представляє і захищає групові російські культурні та мовні цінності в умовах політичної самостійності України. Далі, він чітко відносить себе до еліти цієї групи чи за аналогією з активістами українства до так званих «свідомих» росіян. Така первинно заангажована позиція виводить його висновки за межі наукових характеристик загальнозначущості й обмежує їх дієвість групою цих самих носіїв російської мовної та культурної ідентичності в якості «великої правди» цієї ж групи. Також досить важливим видається те, що ідентичність національної групи, яку представляє Д. Табачнік (і тут потрібно з ним погодитись) є не просто вагомою, сильною і т. п. в українському політикумі та культурі, але, наприклад, в регіонах сходу, півдня та й центру України вона є панівною.
Між іншим, свого часу український публіцист Микола Рябчук, проаналізувавши дві панівні групи національних ідентичностей в сучасній Україні запропонував для кращого розуміння одну з них назвати креольською, іншу – тубільною. Отже, «креоли» – це, як представники російської метрополії, панівна в культурі, політиці, економіці група етнічних росіян та місцевих українців (краще, мабуть, було б сказати малоросів), що вже повністю ототожнили себе з російською мовою, культурою, політичною лояльністю до Російської імперії чи Совєтського Союзу; вони представники всього елітного, високого, а значить єдино правильного. Тубільці – це ті «тутешні» українці, в основному представники з нижчих соціальних прошарків селянства чи непрестижних професій у містах, які поки що говорять недорозвиненою й смішною українською мовою чи суржиком, почасти віддані принципам традиційної культури і якими, врешті, й управляють «креоли». Функція «креолів» по відношенню до «тубільців» в основному культуртрегерська, але показуючи, що є ієрархія вищого-нижчого, в межах якої вони, українці, займають нижчі щаблі. Прищеплюючи психологічний комплекс національної меншовартості, «креоли» водночас не повинні допускати повної ідентифікації тубільців з російством, бо інакше ким же вони будуть правити. Для розуміння політичної й ширше світоглядної позиції самого Д. Табачніка попередня інформація якраз конче необхідна.
Крім цього обов’язково потрібно згадати й про ідеологію євразійства, принципи якої з середини 90-их років ХХ століття намагається на «місцевому грунті» розвивати Д. Табачнік. Місце України, за Д. Табачником, у складі Євразійської цивілізації, цього «континенту Євразії», центром якої звичайно ж є Росія. І як наслідок такого бачення цивілізаційного місцеперебування України об’єктивно виникає лозунг «Геть від Заходу!»
Потрібно звернути увагу й на витоки цієї ідеологічної доктрини, що так захопила Д. Табачніка. На початковому етапі існування євразійства та його ставлення до українства важливою видається дискусія, що відбулася в другій половині 20-их років ХХ століття між лідером євразійського руху Ніколаєм Трубєцкім та відомим українським істориком Дмитром Дорошенком. У статті «К украинской проблеме» Трубєцкой вибудовує своє розуміння історії української культури як складової проекту «вєлікой русской націі». І, незважаючи на те, що між російськими націоналістами та євразійцями й тоді, й зараз існує ситуація конфлікту, якісно така аргументація представника євразійської ідеологічної доктрини нічим не відрізняється від доктрини невиділеності українського начала з російського, що притаманна уявленням російських націоналістів. Трубєцкой виходить з того, що російська культура має два «поверхи» – верхній та нижній. Нижній поверх – це етнографічна сукупність «великорусской», «малорусской» і «бєлорусской» культур. Верхній, «общерусскій», шар культури є спільним для всіх трьох народностей і з часів Пєтра І він не є прямим продовженням нижнього рівня. Українці, на думку Трубєцкого, найбільше прилучилися до творення вищих щаблів «общерусской» культури у XVII – XVIII століттях, а у ХІХ дали таких яскравих представників цього рівня як М. Гоголь, О. Потебня, М. Костомаров.
Реагуючи на ті процеси українського націєтворення, що розпочалися у 1917 році й продовжились у 20-их роках у вигляді чергового «національного відродження», Трубєцкой розглядає їх небезпідставно як спробу витворити поряд із нижнім етнографічним шаром і вищий шар української культури, що буде розвиватись паралельно вищому шару «общєрусской» культури. Не приймаючи ідеї перетворення українського як частки у складі російського цілого у самостійну завершену цілісність, він твердить, що «украинская культура должна быть построена так, чтобы не конкурировать с общерусской, а дополнять собой общерусскую, другими словами, украинская культура должна стать индивидуацией культуры общерусской» [Трубецкой Н.С. К украинской проблеме].
Дорошенко ж, як представник розвинутої української національної ідентичності, виходить з того факту, що окрема українська культура створена вже й на нижньому, й на верхньому «поверхах», а тому своє завдання вбачає у нейтралізації схеми нерівноправного російсько-українського синкретизму. Це досягається через перенесення стану окремішності сучасної української культури в минуле і, як наслідок, маємо фіксацію уваги лише на історичних фактах незалежного існування там українського начала від російського. Крім цього, Дорошенко руйнує історичний аргумент ніби-то природного, гармонійного входження змісту української культури у вищу «общерусскую», й тому для реалізації цієї своєї ідеї він підкреслює формальний, зовнішній бік такої єдності. Ось ілюстрація цієї тези: «Украинизация» Петром, – писав він, – великорусской жизни очень напоминала собою ее «европеизацию», т.е. опять-таки были использованы украинские силы (все архиерейские кафедры в Великороссии, кроме одной, были замещены украинцами), были приняты украинские учебники, заимствовано кое-что из литературного обихода – но и только. Для самой Украины этот отлив культурных сил на север наряду с запретительными мерами по отношению к украинской культуре (стеснение типографского дела и запрещение в 1720 г. печатать на украинском языке всякие книги), конечно, имел только отрицательные последствия» [«К украинской проблеме». По поводу статьи кн. Н.С.Трубецкого. Ответ кн. Трубецкому проф. Дорошенко].
Таким чином, у поглядах Трубєцкого та Дорошенка зіткнулися два бачення природи української культури і, ширше, українства. Одне, з точки зору своєї євразійської доктрини, фіксує увагу на гармонійній єдності українського начала у складі російського, і якщо якась осібність тут і передбачається, то лише для нижнього етнографічного рівня. Інше, українське бачення українського, виходить з ідеї повної відокремленості й рівності української та російської культур як складових відповідних національних ідентичностей.
Д. Табачнік у свої книгах (разом з Дмитром Видріним) та статтях якраз і відстоює принципову неможливість самостійного, позаросійського, існування українства у всіх його проявах, особливо він не сприймає творення реальної української «високої культури». Ідеал для Д. Табачніка – консервація етнографічної специфіки, недопущення розширення до рівня нації з усіма політичними, мовними, культурними та ідентифікаційними наслідками, що звідсіля витікають. На жаль, саме на таку примітивізацію у руслі ідей Д. Табачника спрямовуються й деякі сучасні народознавчі «академічні» дослідження. А це означає продовження панування групи «креолів» у політичній, культурній та духовній сферах. Як кажуть, робіть українці там що хочете, але в тих межах, доки ви нам не заважаєте. Власне для Д. Табачніка українці це не лише національна група, а ще й соціальна. Це група, яка й повинна займати нижчі щаблі соціальної ієрархії, якщо вона залишається українською. І якщо якась людина із цієї групи переходить у групу тих, кого ми умовно назвемо елітою, то вона не просто змінює свій соціальний статус, вона повинна змінити й свою національність, прийнявши як свою рідну «правильну» російську мову, «високу» російську культуру і т. п.
Дуже цікавим в боротьбі «креолів» з українцями видається аргумент лібералізму. Цим аргументом із задоволенням послуговується й сам Д. Табачнік. Отже, ліберали говорять про мовні чи культурні права російської національної групи так, ніби це мова йде про особисті права індивідів і ці права знаходяться поза межами національного виміру. Тобто – це українці знаходяться в межах національних цінностей, які звичайно ж в епоху глобалізації, космополітизації і т. п. є відсталими, архаїчними і, зрештою, такими, що приречені на загибель. А ось ми, російськомовні, представляємо інтереси цього нового позанаціонального світлого майбутнього. Що тут можна відповісти? Будь-яка реально діюча мова (а не волапюк, есперанто чи азбука Морзе) є річчю найнаціональнішою. Лише через неї, як говорили в ХІХ столітті, може «проглядати національна сутність». Будь-який індивід застає мову вже існуючою й через виховні процеси творить свою мовну ідентичність з нею. Мова та її носії передують будь-якій людині, що розпочинає життя в цьому світі. Тому, коли нібито захищаються чиїсь окремі індивідуальні права, то насправді захищаються групові мовні права, а потім вже індивідуальні в тій мірі, в якій цей індивід ототожнив себе, як у нашому випадку, з російськомовною групою, остільки він є носієм групових інтересів і цінностей.
Найчастіше захист мови «великої» російської нації йде якраз за рахунок повного нехтування інтересів української мови як державної й подальшої русифікації її носіїв, тобто зменшення кількості україномовних членів українського суспільстваз. Ну, і по-друге, ні про яке подолання національного критерію й вихід у світ якихось універсальних позанаціональних цінностей мова у такому разі йти не може. Природа російської мови така ж сама національна як і всіх інших «живих» мов.
Де в чому з Д. Табачніком можна погодитись і з його характеристикою Помаранчевої революції. Фактично, ті, хто брав у ній участь «йшли на режим Кучми» кількома «колонами». Одна з них – це інтерес представників малого та середнього бізнесу, якому не давали розвиватись. А ось інша – це отой україномовний «плебс», за висловом Д. Табачніка. І його метою було розширити можливості для реалізації своєї національної «природи». Тут без зміни еліт обійтись неможливо. Українці справді повинні замінити «креолів», якщо ті не перейдуть на їх позиції. І тоді зрозумілим стає бризкання Табачником словесною слиною у вигляді, наприклад, фраз про «желание закомплексованого плебса, бывших слуг посчитаться по-настоящему с бывшими господами» [Табачник Д. Аннигиляция национальной идеи]. Панівний інтерес табачників захищається не лише раціональними аргументами, а й відвертим показуванням ірраціональної ненависті.
Свідомість «свідомих» росіян цілком герметична: вона наглухо закрила себе від позитивного сприйняття традицій українства. Хоча здавалось би, якщо ми хочемо зрозуміти носіїв української ідентичності й навпаки, то це дійство розуміння може бути лише результатом комунікації. Але давайте поглянемо, що означає комунікація на цьому первинному рівні конституювання людської самості, що ми її назвали ідентичністю.
Насамперед, потрібно захотіти «впустити» в себе, у свою свідомість українське чи російське як своє рідне. Потрібно, щоб була якась первинна налаштованість на поступки тому, що вже є розуміння важливості того, що «впускається». Себто, людина повинна відмовитись від чіткості, чистоти свого національного «я», від його не змішування (за принципом «або – або», чорне – біле), і, навпаки, вона повинна свою непроникливість замінити на стан взаємопроникливості. Саме за цієї умови певним національним чином заангажований індивід може, не опираючись, навчитись чогось у іншого, а значить і поріднитись з ним. Але, у свою чергу, це означатиме, що людина повинна бути готовою до зміни своєї ідентичності хоча б частково. Складність полягає в тому, що сформована ідентичність є явище досить консервативне у своїй постійності, природа її не інструментальна, а швидше субстанційна. Порозуміння найкраще вдається на поверхневому рівні, але чи справжнє це порозуміння? І хоча ми говоримо, що повинні чути один одного, повинні бути толерантними, ця максима, видається, не підходить до даного випадку. Це той глибинний рівень, де почути, зрозуміти означає відмовитись від своєї самості (ідентичності). Отже частина «свідомих» росіян в принципі не може піти на таку часткову зміну ідентичності, бо для них крім всього іншого це ще і пониження свого соціального й національного статусу: вони ж бо із «еліти» перетворюються в «плебс».
Попередня історія дозволила «креолам» (хоча чому дозволила? Вони її такою цю історію й витворили для себе) жити в Україні, тобто на територіальному рівні бути навіть її патріотами, але не зауважувати чи навіть зневажати інший вимір патріотизму: любов до традицій українства (мови, національної пам’яті). Для цих людей справді існує поняття Україна. Але це «пусте» поняття, воно не наповнене якоюсь «українськістю». Для них якраз поняття Україна наповнене «російськістю». Для них Україна – це справді як писав І. Франко «безмірна та пуста і дика площина», на якій вони ніби вперше починають творити, вже в умовах політичної незалежності, свою нову російську Україну. І то не біда, що набір звуків у цьому слові звучить як Україна, головне, що сутність-то наша, незмінна, аналогічна Росії. Об’єктивно, щоб він там не говорив, інтерес Табачника полягає в тому, щоб залишити Україну в межах маргінально-провінційного статусу у складі російської нерозчленованої релігійно-культурно-національної єдності, загальмувати конструювання представниками української політичної нації нового стану самоусвідомлення своєї культурної, мовної, історичної і, врешті, цивілізаційної іншості, не допустити подолання універсалістських претензій «общерусской» ідеологічної доктрини.
Як на мене, то Президент Віктор Ющенко, діяльність якого так не подобається Д. Табачніку, прекрасно розуміючи, що Україна не може довго існувати, залишаючись клаптиковим і тому випадковим державним утворенням глибинно не закоріненим у правду своєї осібності, починає проводити політику, яку ми умовно назвемо «політикою центрування». Всі ці окраїни-україни – московська (Малоросія), польська (Галичина) і може південна, вона ж почасти татарська – повинні мати свій новий центр (політичний, культурний, мовний) і лише по відношенню до нього визначати смисл свого існування. І це своєрідне завдання-максимум. Зараз дійсно-таки започатковується реалізація цього великого проекту, в результаті якого Україна перестає бути штучною сумою окраїн інших центрів. Але реалізація проекту доцентровості – це, по-перше, розтягнутий в часі процес і, по-друге, це те, що може бути зреалізоване лише в боротьбі. Велика кількість людей ще не може мислити себе інакше як у складі великої російської культурної та мовної спільноти хай і в провінційному статусі (польський фактор на щастя відпав). Тому перемога тут наперед не гарантована. В тій же боротьбі цей проект може зазнати й поразки. Наступна теза: проект зреалізовується в результаті постійного і цілеспрямованого виховання та формування української національної свідомості. Фактично цей новий центр, насамперед, існує в свідомості громадянина. І існує він там не просто як холодне, об’єктивне знання, що цей центр вже є чи має бути. Всі виховні сили повинні бути спрямовані на те, щоб людина ототожнила себе з ним, щоб вона сказала: «Це мій особистий центр, це складова моїх переконань, які я, якщо на те буде потреба, готова захищати (тобто фактично людина визнає свою приналежність до нової ідентичності, що втілюється в новій національній самоназві: «я – українець» по-суті, а не лише формально)».
Ким Україна буде: «прохідним двором» для втілення чиїхось геополітичних інтересів чи зрештою зуміє ствердити свою самодостатню сутність залежить зараз як від тих громадян України, що вже ідентифікували себе з нею й мають амбітні бажання стати кимось у світі націй, так і від Президента, що представляє інтерес цієї частини українців. Отже, все починається із рядових громадян, від рівня розвитку їх національної самосвідомості (тепер уже незалежно від етнічного походження – самосвідомості нації). Від того чи створять вони цю нову реальність у своїх душах (по-іншому, це ще інколи називається «стати самими собою» чи «прийти до себе», тобто відкрити в собі новий національний світ та ототожнити себе з ним) залежить чи станемо ми тією новою єдністю, крізь яку, не зауваживши її, пройти неможливо.
Яка ж структура цього нового центру, що виступає в якості колективної складової людської ідентичності? Насамперед, вона твориться не за рахунок ліквідації національного моменту в представників неукраїнського етносу. Нова ідентичність (як ідентичність нації) постає над десятками етнічних ідентичностей тих народів, що населяють Україну. Та, власне, це той набір спільних цінностей, що становлять структуру нової ідентичності і вже виписаний у Конституції України (незалежно від етнічного походження кожен майбутній громадянин держави повинен знати й поважати Конституцію, підтримувати незалежність держави, знати державну мову, елементарний курс історії, поважати державну символіку і т. п.) Але тут ми входимо в сферу інтересів креольської еліти. Одне панівне повинне бути замінене іншим панівним, значить ми виходимо на поле об’єктивної боротьби. Бо це ж російська мова виступала й продовжує виступати мовою міжнаціонального спілкування. Бо це ж совєтська модель історичної пам’яті продовжує панувати в свідомості міліонів громадян незалежної України. І як тут не згадати про оті спроби Табачніка створити спільну комісію з українських та російських істориків, щоб не допустити на рівні шкільних підручників створити осібну від російської нашу, українську, модель історичної пам’яті. Тобто легко нова ідентичність не запанує. Може це й песимістично, але повторимо ще раз: нас, на жаль, чекають довгі роки виховання й боротьби!
Та якби такі ідеологи «креольства» як Д. Табачнік не приховували свої часткові російські національні інтереси під виглядом загальних та універсальних, потрібно зрозуміти, що отой локальний, національний принцип поділу світу і є, мабуть, його єдино універсальною характеристикою, що дієво показує свою вищість. Українці вже давно стали на шлях творення цієї соціальної й політичної частковості, ймення якій нація. У кожної із таких часткових одиничностей як нації є свої загальнообов’язкові «правила гри», що поширюється звичайно лише на членів тільки цієї нації. І метою національної складової об’єктів соціалізації є якраз виховання стану нерефлективного ототожнення з цими спільними правилами національного буття.
Мені видається, що ось це проблемне поле українськості, в межах якого так активно працює Д. Табачник, і є головне. І ті ідеї, що є в його статтях, по-своєму відображають, розвивають, ілюструють один із можливих напрямків подальшого розвитку «проекту Україна». Для нього вона справді повинна залишитись «проектом», ну а для нас, «свідомих» українців («свідомітів» на партійному слензі табачників), вона повинна стати реальністю.
Горшок
Дайте мне Табачника - за бороду пощипать!