І це не дивно. Адже урахування причинно-наслідкових зв’язків, дослідження трансформації українського суспільства, показує, що ідея “двомовності” є черговим способом маніпуляції історичною пам`яттю, нав’язуванням ще зовсім хворому після політичних потрясінь ХХ століття українському суспільству стовідсоткового щеплення проти… власної державності.

Досить яскраво початок процесу денаціоналізації українців в імперські часи простежується на прикладі Слобожанщини та деяких північно-східних територій України, що сьогодні становлять Сумську область. У свій час початок колонізації Слобожанщини та динаміку зміни національного складу населення не обійшов увагою в своїй відомій праці “Історія Слобідської України” Дмитро Багалій.

На прикладі Харкова він наводить статистику по роках:

1665 р.: українців – 2 282 чол, росіян – 133

1670р.: українців – 2 101 чол, росіян – 415

1675 р.: українців – 1 937 чол, росіян – 6251

Причому, говорячи про росіян, він аналізує їх соціальний стан та зайняття і стверджує, що практично всі вони належали до царських адміністративних органів, або несли військову службу, тобто не були, на відміну від українців, постійними мешканцями міста (С. 211).

Як бачимо, при деякому зменшенні українського населення, частка ”государевых слуг” та членів їх сімей протягом 10 років зростає в 6 разів. І, якщо на підставі перепису Хрущова 1732 року академік Багалій навіть стверджує, що у ХVІІІ столітті Харків був “чисто українським містом” (більше 90 % українців  -  с. 214), то згодом, з посиленням колоніальної політики царизму, ситуація докорінно змінюється.

Внаслідок політичних, національних і мовних репресій царських урядів, самого знищення української козацької автономії, зростає не тільки питома вага росіян, але й прошарок здеморалізованих українців, як сумновідомий Шевченків “Кирпа ГнучкошиєнковЪ”. Уже за переписом 1897 року, на який посилається Д. Багалій, українцями визнали себе лише 25 % харківського населення, а росіянами – 58 % (с. 217).

У 20-х роках ХХ століття, після бурхливих подій Української національної революції 1917-1920 рр. ситуація з національною  самоідентифікацією українців дещо покращується, але рівень володіння їх рідною мовою подекуди ще залишається критичним.

Так, “Довідник Глухівщини” (Глухівське округове статистичне бюро, 1928 рік.  – Глухів, друкарня “Червоне село”)2подає (за тодішнім правописом) національний склад міського населення Глухівської округи у відсотках:

Значно краща ситуація простежується в районах Глухівської округи (подається за тодішнім адміністративним устроєм ):

Розділ “Рідна мова населення Глухівщини у відсотках” статистичного довідника, подає таку інформацію  щодо міського населення округи:

Можна сказати, що українські міста на початку комуністичних експериментів пережили нову навалу ‘’государевых людей” – цього разу партійних чиновників, організаторів “нового життя”, військовослужбовців, керівників репресивних органів для боротьби з “политическим бандитизмом.” Тільки для бойових дій проти українського повстанського руху в північно-східну Україну було перекинуто з Москви: 12-ту армію, 3-тю інтернаціональну (згодом “українську”) і 3-тю стрілецьку дивізії, 81-й полк з Курська, дивізіон легкої артилерії в Конотоп, в Шостку – Дубовицький полк, на Глухівщину – Московський полк внутрішньої охорони. Сюди слід додати численні продзагони, частини особливого призначення (ЧОН), частини ВУЧК, воєнізовану охорону тощо. Всі ці частини, органи та установи розміщалися в містах.

Натомість, у сільській місцевості спостерігався дещо більший відсоток населення, яке вважало рідною українську мову:

Ці статистичні показники були не просто змінними. Вони ще й відображали певні тенденції в трансформації  суспільства. З одного боку, українське населення було затероризоване  будівничими “світлого майбутнього”. З іншого – самі більшовики, після двох невдалих спроб закріпитися в Україні, почали політику “українізації” та ”коренізації”. І проводили її досить активно. Це не могло не вплинути на самосвідомість українців при визначенні національності, особливо в менш русифікованих місцевостях.

 Довідник “Статистика Роменщини”3, 1926 р. стверджує, що в м. Ромен українців  було  60.8%, росіян – 4,8%, євреїв – 29,4%, а по Роменській окрузі: українців 98,9%, росіян – 0,4%, євреїв – 0,2%.

“Довідник Сумської округи”4 за 1928 р. подає національний склад міського населення (в тис. чол.) : 874, 6 українців, росіян – 79,0, євреїв – 32,4, поляків – 3,7, інших– 10,3, а сільського населення: 946,2 українців, росіян – 51,2, євреїв – 0,4, поляків  - 0,5, інших – 1,7.

По містах Сумської округи національний склад населення подається у відсотках:

Що ж стосується сільського населення, то з 17 районів Сумської округи тільки в Чупахівському українців було 81,72%, в Тростянецькому – 73, 68%, а в решті районів – від 91% до 99%.

Довідник “Конотопский округ”5 подає статистику за 1925 рік: українців – 97,74%, росіян – 0,78%, німців – 1%, євреїв – 0,28%.

В ці роки збільшення питомої частки українців спостерігається навіть серед працівників партійних органів. І не тільки через те, що туди вдалося “рекрутувати” певну частку українців. Іноді “потрібний” запис в графі “національність” гарантував місце на партійній роботі в “потрібній” республіці.  Майбутній генсек Л. Брежнєв в партійних анкетах тоді теж записував себе українцем.

Ці позитивні тентенції різко погіршилися з початком суцільної колективізації, та активізацією політичних репресій 30-х років ХХ століття. Масова смертність в період Голодомору 1932-1933 років українського населення в сільській місцевості супроводжувалася  наступним заселенням знелюднених територій представниками інших національностей, переважно росіянами (Приклад – с. Білка Тростянецького району). Досить показовим є досліження людських втрат по м. Суми за 1932 р., здійснене архівістами Державного архіву Сумської області. Воно показує, що частка смертей серед українців становила 94,8 % (Див. схему)6.

І це лише через 4 роки після 1928 р., коли українці складали 80,65 % населення міста!

Значну частину українського населення “поглинули” і сталінські репресії та депортації. Величезними були масштаби втрат під час ІІ Світової війни, вивезення остарбайтерів до Німеччини. В Державному архіві Сумської області є такий фонд: Р-7641 (Фільтраційні та позасудові кримінальні справи Управління СБУ в Сумській області). Вони налічують 84 547 одиниць зберігання. Є справи на одну особу, проте, дуже багато таких, по яких ‘’проходять” 5, 10, 20 і більше людей. Переважна більшість їх засуджена за різноманітні прояви “українського буржуазного націоналізму”.  Абсолютна більшість – українці.

Так, лише перший з 7 описів цього фонду, виданий у вигляді Книги Пам'яті “Забуттю не підлягає”, нараховує 1678 обвинувачених; з них: 1459 українців, 115 росіян, 42 євреїв, 24 поляків, 13 німців, 9 білорусів, 5 латишів, 4 греки, 2 болгарина, по одному представнику естонців, литовців, румунів, татар, чехів7.

Зрозуміло, що за ці часи знову поменшала кількість людей, готових записати себе українцями…

Така загрозлива тенденція, а також – звуження вжитку української мови в часи “розвинутого соціалізму” стала поволі виправлятися дещо пізніше – після проголошення Незалежності України

За даними Державного комітету статистики, підсумки Всеукраїнського перепису населення 2001 року вказують на те, що на території області в цей час проживали представники понад 95 національностей і народностей. Дані стосовно найбільш численних національностей, які мешкають в області, наведені нижче: * 

        *До таблиці включені дані щодо національностей, частка яких у загальній кількості постійного населення області становила не менше 0,1%.

         У національному складі населення області переважна більшість українців, чисельність яких становила 1152,0 тис. осіб, або 88,8% від загальної кількості населення.

         Друге місце за чисельністю посідали росіяни. Їх кількість порівняно з переписом 1989 року зменшилася на 36%  і нараховувала на дату перепису 121,7 тис. осіб.

Мовний склад  населення Сумської області, за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, характеризувався такими даними:

   Українську мову вважали рідною 84% населення області, що на 5,9 відсоткового пункта більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визнали як рідну 15,6%  населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 5,8 відсоткового пункта. 

Частка інших мов, які були вказані як рідні, за міжпереписний період зменшилася на 0,1 відсоткового пункта і становила 0,4%.

Отже, незважаючи на відсутність державної підтримки української мови, відсутність патріотичних програм, періодичну антиукраїнську істерію в ЗМІ, за роки Незалежності намітилися хоч і незначні, але стійкі тенденції збільшення питомої ваги українців та розширення сфер вжитку української мови.

Це і стало основною причиною, чому прокремлівська “п’ята колона” вирішила ударити по мові саме тепер, поки вона ще має максимальну більшість у Верховній Раді за весь період з 1991 року.

Втім, навіть більшовики 20-х мусили відступити на мовному фронті перед солідарністю наших попередників і натиском українського повстанського руху.

Джерела:

1. Багалій Д. “Історія Слобідської України”. – Харків. – “Дельта”. – 1993. – 256 с.: іл.

2. Довідник Глухівщини (Глухівське округове статистичне бюро). – 1928.  – Глухів. – друкарня “Червоне село”. – 264 с.

3. Статистика Роменщини 1926 р. (Роменське округове статистичне бюро). – 1927.  – Ромен. - Друкарня Ромкомбінату. – 126 с.

4. Довідник Сумської округи. 1928 р. – Суми. - “Сумидрук”– 1929. – 371 с.

5. Конотопский округ (В границах на 1-е июля 1925 года. Краткие статистические сведения). – Чернигов. – типолитография из-ва “Красного знамени”. – 67 с.

6. Презентація досліджень сумських істориків та архівістів про Голодомор-геноцид Українського народу 1932-1933 рр. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://history.sumynews.com/istorichna-analitika/item/67-prezentatsiia-doslidzhen-sumskykh-istorykiv-ta-arkhivistiv-pro-holodomor-henotsyd-ukrainskoho-narodu-1932-1933-rr.html

7. Книга Пам’яті Сумської області: в 3 т. – Т. 1 “Забуттю не підлягає”: Анотований покажчик / Автор-упорядник О.С. Коваленко; Під редакцією Л.А. Покидченко. – Суми: Видавництво “Ярославна”, 2007. – 384 с., іл.