Своєю візією переможного дня народна артистка, Герой України Ада Роговцева родом із Глухова поділилася після творчого вечора у Мукачеві. Ада Миколаївна разом із донькою та онуком активно волонтерять ще з початку війни в 2014 році. Нині акторка їздить країною, щоб підтримати своїх глядачів. Часом у містах її розмову з публікою перериває повітряна тривога. Виступати зі сцени в таких умовах надзвичайно складно, але вона продовжує виходити до людей знову і знову. Це, зокрема, є ще одним її внеском у перемогу України. У ту перемогу, на яку артистка щиро чекає, як і вся країна, пише Укрінформ. І щоразу зі сцени лунають її слова: “Обіцяю вам, що доживу до Перемоги!” 

Вони мені всі, як рідні діти 

- У вас вдома справді організувався такий волонтерський пункт, де хлопці із ТрО чи ЗСУ можуть попрати, виспатися і поїсти теплого супу?

- Звісно! Моя донька Катя з початком війни відкрила координаційний волонтерський центр у Києві, там у хлопців вишколи, різна робота. А до нас вони приходять перепочити. Ми їх годуємо. Вони ходять до нас митися — по 25 чоловік. Я особисто їм перу, сушу та віддаю потім сухі речі. Часто переплутую труси та шкарпетки (сміється) — вони потім перебирають, шукають, де чиє. А головне, що я їм даю — це те, що коли вони йдуть від мене на свою звитяжну роботу, я їх обіймаю, хрещу і благословляю в дорогу.

- Як мама?

- Так. Як мама. Вони всі мені, як рідні.

- Знаєте їх усіх на ім'я, запам'ятовуєте?

- Ні, це неможливо — їх дуже багато.

- Та ідея з перемогою, шампанським та балконом — ваша?

- Їхня! То хлопці мені таке сказали! Знаєш, було 8 березня, вони мені нанесли квітів та шампанського, я склала то все на балконі. А вони й кажуть, мовляв, добре, тримайте там, а коли настане Перемога, ми зберемося усі тут у дворі, ви махатимете нам з балкона, а ми аплодуватимемо, кричатимемо “Слава Україні!”, обливатимемось шампанським і будемо святкувати. 

Часи такі, що хочеться бути вкупочці 

- Знаєте, багато хто, прокидаючись зранку, каже: ми на день ближче до перемоги. Ви як відчуваєте — близько до неї?

- Не знаю. Ніхто не знає. На превеликий жаль, цього падлюку ніхто не може розкусити. Зрозуміти, де межа його підлості. І чим це все закінчиться. І коли. Єдине, що зрозуміло: усім нам треба набратися мужності і працювати.

- Ви окупацію пережили в Києві: діти не вмовляли вас, не спробували вивезти кудись на захід України чи в Європу?

- Та куди ж я поїду, як вони тут лишаються, ну? Це неможливо! Вони навіть не намагалися мене вмовляти, та й хто б їх слухав! От на що сердита, то через те, що вони мене із села забрали — бо я б там щось навколо хати робила. То під Борисполем, оте село, де моя хата, і в часи окупації це було небезпечно. Але це й на краще, бо в такі часи хочеться всім разом бути, вкупочці. 

Ту війну не пам'ятаю, але жах у дитячих очах впізнаю 

- На творчому вечорі ви казали, що Друга світова вас із батьками застала в Одесі, вам було 4 роки, а потім була евакуація - і ви опинилися в Глухові... Порівнювали ту війну і цю?

- Не можу порівняти, бо я тоді була маленька. Єдине, знаю: жах, який світиться в очах малого (правнука — ред.), і той свій дитячий жах — я впізнаю. Людина так створена, що вона боїться смерті. А смерть весь час поруч ходить. Учора вбили брата командира мого онука із 95 бригади. На початку війни вбили нашого хлопчика Пашу Лі. Він грав у наших виставах “Соломон у спідниці” та “Будьте, як вдома”, у “Соломоні” у нього була головна роль. Його вбили в Ірпені на третій день війни... 

Як триматися? Просто тримайся - і все! 

- Адо Миколаївно, коли ви вперше заплакали на цій війні?

- От коли дізналися, що Пашу вбили. Наш хлопчик... Я дуже плакала. Ми попрощалися в Києві — там була громадська панахида. Коли його везли додому і від Яремчі до Ворохти люди на колінах зустрічали його труну... Я там виплакала очі тоді.

Ну і щоразу плачеш, коли ти чуєш, як дівчинці відірвало ноги, вибило очі, як дитинці відбили пальчика — а воно ще тільки місячне немовля. Ну як не плакати?! Хоч би як сильно ти стискав зуби — серце все одно заходиться.

- Про стиснуті зуби: я себе постійно ловлю на тому, що живу зі стиснутими зубами, від цього стаєш, як робот, без емоцій. І багато друзів, знайомих кажуть, що у них те саме. Ви живете зі стиснутими зубами?

- А що робити? Нас такими зробили... Так, я теж стиснула зуби. Іноді це переходить межу — коли емоції нахлинуть, треба, щоб вийшло.

- Які у вас методи?

- Щоб триматися? Жодних! Тримайся — і все. Я тобі скажу словами Лесі Українки. “А де це сказано, в яких небесних книжках — що я маю бути щасливою?” Розумієш, коли ти знаєш багато прикладів, такі страшні долі, випробування, які пройшла людина, котрій ти повністю довіряєш, розчиняєшся в ній — як я в Лесі — і вона таке каже... Словом, ти не маєш права не триматися!

- Іншими словами, триматися можна, до прикладу, за Лесю?

- Абсолютно! У Лесі можна черпати все. От просто — все! І мужність, і силу людську. 

Усіх пушкінів я б тихенько зняла і віднесла кудись на задвірки 

- Кажуть, що в цій війні воюють не тільки армії — воюють культури. Їхня проти нашої, яку вони не визнають як достойну...

- Я тобі скажу інакше: це вони не воюють. Вони гавкають. Як скажені собаки без розуму. Вони засліплені зневагою до іншого народу. Це нелюди. І вони не можуть зрозуміти одного: сантиметра їхньої території ми не переступили. А вони знищили храми, університети, школи, дитячі садочки, театри. Вони нищать усе. Хто ці люди? Про яку культуру ми говоримо?

- Щодо “пушкінопаду” та їже з ним: багато хто підтримує хвилю дерусифікації серед культурних діячів, але є і ті, хто вважає це, як зараз заведено казати, не на часі. Ви як гадаєте?

- Знаєш, мине час, й історія все розставить по місцях. Але я бажання, гнів людей розумію: коли зараз гине твоя дитина, а ми кланяємося російському поету, як ідолу... Втім у мене така позиція: я б не рушила. Я б тихенько зняла й віднесла кудись туди, подалі, на задвірки. От як із леніними.

- Ну бачте, в Генічеську, Каховці витягли із задвірків, і — одразу знову на постамент.

- Він там до певного часу. А щодо решти — я людей, які не хочуть це все бачити на вулицях, розумію. Їхню ненависть, їхні прокльони, гнів, великий гнів — я розумію. 

Їхня межа — атом. Але це вже замежжя 

- У вас, людини, котра мала багато тісних культурних зв'язків із росією, теж гнів?

- Тільки гнів і прокльони! Більш нічого. У мене ж не просто зв'язки. Я там працювала 60 років. Був час, коли мене в росії любили більше, ніж в Україні. Шанували, любили, все-все було! Але так, як вони ставляться до мого народу, до моєї культури, до моєї історії, моєї землі — я пробачити не можу. Нікому. Жодному з них! Ну, крім Лії Ахеджакової (Сміється).

- Багато разів із початку повномасштабної війни звучало про межу, точку неповернення. Спочатку це була Буча. Потім Краматорський вокзал. Маріуполь...

- У мене межа була 2014 рік. Я ж усі ці роки була там, на передовій, в окопах. Всі ці роки, постійно. Я знаю, про що кажу. Із 14-го року я ховаю рідних мені людей, українців. Я вмираю разом з ними. Тому для мене ця війна — продовження тієї. Через те я навіть не пам'ятаю перших днів.

- У росіян є межа зла, яке вони готові заподіяти?

- Є, і вони її постійно вказують. Атом. Хоча, знаєш, це вже не межа, це замежжя.

- Багато хто каже, що не наважаться, вони ж, мовляв, теж хочуть жити?

- Ти знаєш, от є маніяк. Він ріже дитину, ґвалтує, а потім спокійно вертається додому до своїх дітей, до жінки, іде на роботу. А наступного разу знову бере хлопчика або дівчинку — і ґвалтує та ріже. Його можна зупинити, тільки вбивши. Отак і тут. Це все — як хвороба маніяка. 

Якщо виставу перервала сирена, вважай, вона загинула

- Театр зараз переживає якийсь другий апокаліпсис, перший був через ковід, коли закривали зали. Тільки все якось почало працювати — і тут війна.

- З театрами біда, вони не можуть нормально функціонувати. Люди втрачають роботу. Це факт. У театрі навіть відпустка на місяць — це вже розтренованість, а коли це два місяці чи взагалі невідомо ще скільки... От ми зараз мали виставу в Чернівцях. Відпрацювали половину - і тут сирена. Усіх виводять в укриття, потім із бомбосховища повернулися і довели до кінця вечір. А якщо це стається серед вистави? Вважай, вона загинула. Словом, для театру це непоправні корективи. Або люди взагалі не мають роботи, або вона понівечена.

А ще ж психіка людська — із чим ти виходиш на сцену як актор, з якими емоціями та внутрішнім станом. Із чим тебе зустрічають у залі. Навіть коли все добре, як у вас тут, в тилу, — люди ж приходять із різними емоціями. У когось убили друга чи рідну людину, в іншого зруйнували дім. Біженці — це люди із розірваними на шматки душами. Це все впливає на атмосферу. Зараз глядацький зал інший. Він неоднорідний дуже.

До мене після вистави от тепер дівчинка підійшла, обійняла, подякувала — я, каже, з Ірпеня, а мій хлопчик коханий зараз під Ізюмом, каже, мовляв, я прийшла на виставу, бо поки ви говорили зі сцени, мені легше було на душі.

А є інші — сидить у залі хтось проросійський і думає: та що вона там балакає, стерво? Вона в росії працювала, заробляла, а зараз така мені тут українка! Знаєш, на початку війни ще в 14 році у мене був випадок, коли я зі сцени сказала “Слава Україні!”, і ми заспівали гімн, а (це потім колега розказав) звукорежисер в будці спитав: скільки їй за це заплатили? Такі люди теж є. Достукатися до них? От як? 

Грати зараз вистави російською — язик не повертається

- Ви на сцені сказали, що не повертається язик зараз грати вистави російською мовою. Свої із репертуару перекладаєте потроху — важко, скажіть?

- Важко в тому сенсі, що все ж уже завчене і треба переучувати. Інша мова — інша побудова фраз, інша фонетика і мелодика. Це велика робота і над цим треба працювати. Але що ж — такий час. Значить, треба робити новий репертуар українською мовою. І от цьому директору Мукачівського театру Юркові (Юрій Глеба, директор Мукачівського драмтеатру, який раніше був театром російської драми — ред.) — я йому просто вклоняюся до землі, бо він взяв театр російської драми і зробив у ньому український репертуар. Це правильно.

- Київська російська драма, ваш рідний театр, власне, там також почали перекладати вистави українською. Утім кажуть, що бояться втратити глядача.

- Ну звісно, що вони його втратять! Тут навіть нема сумнівів. Ці люди, що живуть роками в Україні й не вчать мови, — вони такі речі не підтримають. Більшість із них. Але ж Зеленський вивчив мову? За рік! І непогано говорить. Нема питань до нього? Отож. Бачте, якщо треба, то можна. Ну а якщо не треба, — будь ласка, в росію і грайте чи дивіться вистави там. Іншого виходу зараз немає.

Тетяна Когутич, Укрінформ